Назар Александрук пише щоденник свого життя

Косів’янин Назар Александрук воює у прикарпат­ській «десятці» в одній з найгарячіших точок на сході України. Його публікації у фейсбуку підписники на­звали «Фронтовим щоден­ником». Про те, чи планує видати книгу з цими текста­ми, про що мріє на фронті й чому пішов добровольцем в українську армію у перші дні війни, військовослужбовець розповів у інтерв’ю «Сус­пільному».

Назар Александрук народив­ся і живе у Косові. За освітою — економіст. Зізнається: хоч у ньо­го «все добре з математикою», але уявити себе працівником, який сидить в офісі чи кабінеті, не може. Він — приватний підпри­ємець, батько двох синів. Каже, що найважливіше для нього — по­дати синам хороший приклад.

Батальйон, де воює Назар, визволяв від російських загарб­ників Бородянку. Його відео про те, як вони «звільняють дорогу від мін», стало вірусним. Назар відповідає на запитан­ня «Суспільного» після важкої дороги — пригнали новенькі авто.

Що спонукало Вас писати щоденник? Чи плануєте вида­ти його друком?

— Я би не називав це «Фрон­товим щоденником». Скоріш за все, моя стрічка у Фейсбуку — це щоденник мого життя. Саме моє життя, моя життєва позиція «за­вели» мене на війну. Тому це — «Щоденник мого життя».

Моя дружина питала в перші місяці війни, чи я щось пишу…То я їй відповів, що взагалі нічого не записую. Але згодом, з перших чисел квітня, почав писати. Вида­вати це друком поки не планую.

Яка історія з фронтового життя Вас найбільше вразила?

— Я — оптиміст, тому вважаю, що найбільш дивовижні історії — попереду. І вони пов’язані з пере­могою…

Чи є історії, які не можете розповісти зараз, але плануєте це зробити після війни?

— Можна писати про все, але не хочеться писати про негатив. Негативу й так вистачає у соці­альних мережах, коли військові розповідають, що в них все по­гано з харчуванням, зі зброєю, з командуванням, що вони — гар­матне м’ясо. Не хочу писати про болючі моменти, про втрати. Планую написати позитивний пост або зняти відео про ситуа­цію в армії.

Хочу розповісти про позитив­ні моменти, що не все так зле. Відео, коли «все погано», наби­рають мільйони переглядів. А я хочу зняти відео про свою іс­торію. Коли я прийшов у військо, мене забезпечили одягом, з ко­мандуванням все добре, тому що молоді й хороші хлопці, з харчу­ванням взагалі проблем немає. І провести експеримент — скільки таке відео набере поширень.

Чому Ви пішли воювати?

— 27 лютого вже був зі сво­їм батальйоном. Чому? Бо все просто: у моїй державі — війна. У мене — двоє дітей, дружина, Батьківщина. Пішов захищати їх. Іншого пояснення немає.

Що додає Вам сил на ві­йні?

 — Мотивація. Я чітко розумію: якщо зараз не зупинимо ворога, то ми це передамо у спадок своїм дітям і онукам. Це — проста моти­вація, яка допомагає бути силь­ним у боротьбі з окупантом.

Що було найбільш неспо­діваним на фронті?

— Несподіванок вистачає. Я ніколи не ставився до нашого во­рога позитивно. Ніколи не чекав від Російської Федерації люд­ського ставлення. Але навіть я не очікував такого звірства щодо мирних людей. Ці виродки змогли навіть мене здивувати.

Як місцеві ставляться до українських воїнів?

— Спершу треба розповісти географію мого перебування на. війні. Спочатку — Малинський ра­йон Житомирської області, потім стояли від Бородянки до Мака­рова — лінія фронту пролягала. А зараз — на території Донецької й Луганської областей.

Ні для кого не секрет, став­лення до українського війська під Києвом чи в Житомирській облас­ті набагато позитивніше, ніж тут. Хоча і тут треба розуміти, що проукраїнське населення виїхало, бо вони розуміли: якщо українська армія відступить, то проросійські люди їх здадуть.

Не можна сказати, що став­лення до української армії є не­гативне, воно — «холодніше». Менше вітаються, не такі щирі посмішки. Але загалом те на­селення, яке залишилося, пози­тивно сприймає українських бій­ців, тому що не від нас ховають пральні машини, холодильники й своїх дружин.

До них приходить розуміння того, що вісім років тут стояла українська армія, все було спокій­но. А коли приходить «рускій асвабадітєль с калбасой по 2, 20», то вони починають хвипюватися і до них приходить просвітпіння.

Тут біпьше пюдей, які стри­мано говорять про своє проросійське бачення. Вони — «проти війни» і «треба домовлятися», «колись жили дружно і в одній державі». Але є люди, які актив­но за Україну. Вони, коли допо­магають, інтуїтивно оглядаються. Бо розуміють, якщо прорветься російська армія (а така можли­вість є, бо ми зараз перебуваємо у можливому кільці), то їх здасть проросійське населення. їх бу­дуть за допомогу нам катувати.

Найбільш зворушливі Ваші дописи у Фейсбуку — про дітей. Як діти прифронтових територій сприймають війну?

— Діти не можуть повноцінно розуміти всієї небезпеки там, де вони перебувають. Бавляться, посміхаються, вибухи їх уже не лякають. Найбільше мене лякає те, чому їхні батьки не зроблять усе можливе, щоб виїхати. А можливість виїхати є.

Якщо є вільний час, немає ніякого завдання і бачу дітей, то мені завжди цікаво з ними поспіл­куватися. Вони граються з м’ячем чи їздять на велосипеді, а за 20-30 метрів прилетів снаряд, роз­биті будівлі. А вони щасливі. На запитання, чи все у них гаразд, відповідають, що все добре.

Не знаю, як це зробити тех­нічно, але цих дітей необхідно вивезти на мирну територію. Але як це має організувати держава, якщо їхні батьки вирішили зали­шитися.

Про що Ви мрієте?

— Я не з мрійливих людей, тому до війни не мав мрій. За­вжди казав, що маю плани, до яких ішов, які реалізовував. Це було пов’язано з бізнесом, із сім’єю, подорожами.

А зараз реально почав мріяти, тому що від моїх планів нічого не поміняється. Мрію про єднання у державі. Мрію, що ми завершимо цю війну і не передамо її наступ­ним поколінням. Мрію, що люди зрозуміють, що в кожному з нас є частка відповідальності, щоб ви­рвати корінь проблеми цієї війни й вибудувати сильну стратегію співіснування з нашим сусідом.

Цей сусід нікуди не дінеться — ні після війни, ні після смерті Путіна, навіть після падіння цьо­го режиму в Росії. їхнє ставлення до нас кардинально не змінить­ся. Але ми можемо кардинально змінити наше ставлення до них. І вибудувати такі стосунки, щоб ця війна більше ніколи не повто­рилася.

Така моя мрія — що ми ста­немо монолітними. Нас ця біда об’єднає. Ми засвоїмо уроки, не забудемо, як забули Голодомор, репресії. І пам’ятники стоятимуть українцям, а не катам. Не забу­демо, коли будемо голосувати й кидати цей папірець у скриньку. Будемо ставитися до всього від­повідально. І тоді, можливо, моя мрія стане реальністю.

Чим будете займатися піс­ля війни?

— Повернуся до сталого алго­ритму свого життя. Я жартую (але мої жарти часто справджуються): піду в полонину, спробую пожити там місяць чи три. Там тихо, спо­кійно. Буду писати.

Що найважче на фронті?

— Важких моментів вистачає. Найважче, втрачати людей, з якими ти знайомий. Як захис­ний механізм, у перший місяць намагався ні з ким близько не контактувати. Бо коли ти близь­ко познайомився, а потім при­ходить звістка, що цієї людини немає, то воно вибивало з колії. А зараз, через те, що, можливо, став черствішим або сильнішим, розумію, що, напевно, така доля. Тому легко знайомлюся. Тут ба­гато мегапозитивних, мегакрутих людей. Хоча розумію, що можна втратити людину, з якою ти став близьким.

Чи багато з Вами воює земляків?

— Земляків тут багацько. Це пов’язано з тим, що місце постій­ної дислокації моєї частини — в Коломиї, а батальйону — в Чер­нівцях. Це люди, які про війну знають не з лютого цього року, а вісім років.

Після 24 лютого мобілізува­ли багатьох моїх земляків. Коли ми їхали, нас повний бусик був з Косова та Верховини. Тому, куди оком не кинь, тут — гуцули. Бага­то людей приходять, вітаються, молоді хлопці, яким 20-25 років.

Вони мене впізнають. А я по об­рисах впізнаю їхніх батьків і здо­гадуюся, хто вони. Є й старших багато. Всього району неможли­во знати. Але заходиш на кух­ню, чуєш по бесіді наш діалект. Питаю: «Звідки?» — «Стопчатів, Березови, Косів…». Дуже багато земляків.

Чи є можливість читати? Хто улюблений письменник?

— Можливість читати є. Але за ці три місяці не читав нічого. В ящичку, який нам передали во­лонтери з Косова, є книга про Симона Петлюру. Вона компактна, її можна кинути в рюкзак, вона не займе багато місця і не додасть ваги. Я вже кинув на неї око. Тому буду читати. Улюблений пись­менник — Василь Стус.

Як Ви відпочиваєте?

— По-різному. Базовий відпо­чинок — сон. Якщо є більше часу, заходжу у Фейсбук. Хлопці пе­руть, готують їсти. Хтось просто сидить, медитує, якщо є тиша. Хочуть побути в цій тиші й відпо­чити від всього побаченого і пережитого.